сочинить сказку про Тараса Шевченко​

Жили собі чоловік і жінка. Було у них багато дітей, але мало достатку. От жінка дізналася, що знову стане матір’ю. Ось ішла вона по дорозі і зустріла стару-стару бабусю.

— Нелегка доля буде у твого найменшого сина, — сказала та і зникла.

А бідолашна плакала і плакала, йдучи додому. Нічим не могла зарадити горю, тільки молилася щиро.

Народила жінка сина, і назвала його Тарасом. Хлопчик ріс як з води, все йому було цікаво, не нарадуються батьки. І жили вони мирно і дружно, хоч і працювали тяжко.

Але прийшла біда у хату біленьку. Занедужала мати і померла. Тяжко перебивався з дрібними дітками батько, а згодом і його не стало. Покинули рідну хатину діти і розійшлися по всьому світу білому щастя шукати. Найважче Тарасику, живе, як горох при дорозі: хто йде, той скубне. Не раз і голодний і холодний бував. Не раз злі люди поганим словом обмовляли, у хату не пускали. Але не даремно кажуть, що мамина молитва небеса відкриває.

З’явилась якось до Тарасика уві сні сама доля і подарувала йому гусяче перо. Гірко усміхнувся хлопець, але не встиг і слова сказати, як опинився в якомусь дуже великому місті у палаці дивному, високому і світлому. Кругом панів багато, і всі такі приязні, радо вітають Тараса. Не начудується хлопець. Взяв до рук перо і заграли барвами картини чудові, полинули думки птахами вільними. І рознеслася про Тараса слава по всіх містах малих і великих, дійшла до рідного краю. Всяк Тараса шанує, всяк радий його гостем бачити. Багато різного люду у Тараса побувало. І прийшла якось стара-стара жінка. Глянув Тарас — доля. Поставила перед ним два дарунки — лантух золота і маленьку гілочку, всипану білим цвітом і сказала:

— Вибирай.

Ніжний терпкуватий запах затьмарив блиск золота. Недовго й думав Тарас, взяв гілочку, яка виявилася цвітом терну. І враз опинився коло батьківської хати, побачив своїх братів і сестер, земляків, почув їх плач. Заболіло у Тараса серце, і стало його слово ще гучніше і понеслося по всіх усюдах:

— Вставайте, кайдани порвіте!

Дійшли чутки і до царя. Розіслав він своїх слуг, щоб зловили Тараса. По всіх кутках нишпорили нелюди і таки зловили Тараса, закували у кайдани і завезли далеко-далеко. І потягнулися дні, місяці, роки тяжкої неволі. Посивів Тарас, занедужав. Вже надію втратив повернутися до рідного краю. Аж тут знову з’явилась доля:

— Не залишилося у мене дарунків для тебе, Тарасе. Хіба, що ось цей останній.

І вона зняла з нього важкі залізні кайдани. Сталося диво, Тарас зробився легким-легким, відірвався від землі і вільним птахом полинув на Україну. Кажуть і досі літає. То соловейком щебече, то гордим соколом людей на майдани ззиває.